Місяця того-таки в наступний день

Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: “Йди сам”, — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.

Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.

— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.

— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.

Коли троє юних комонників виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тільки на всході за Почайною і Дніпром палахкотіла ранкова зоря, мов нова срібляна ногата. До сідла в княжича була припасована широка тула з луком і стрілами, в лівій руці він тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богданові товариші були озброєні так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густіша темрява, та коні дорогу знали й незабаром, перебрівши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях і попростували Берестовим лісом у бік Звіринця. В лісі дорога була ще по-весняному м'яка, й коні ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимій глибині біг Дніпро, й звідти тягло холодом.

— Куди? — спитав лаконічно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, — так само коротко відповів Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучість, і знову запала тиша, тільки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела підійшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславові за глинясту кручу:

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрілою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий ліщинник і немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два постріли нижче й собі зайшов у кущі. Тут сіріло невелике озеречко, до якого перед світанком приходять попити води козулі, дики, олені й інша звірина. Там далі, де поміж крутих жовтих берегів звивалася Либідь, було надто відкрито, й мисливці знали сю звичку тварин.

Богдан не зводив очей з ледь помітної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрілою, й кінь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцеві чи то від нетерпіння, чи таки з холоду тремтіли пальці, дарма що був одягнений у цупкий сіряк, а насподі — ще й у гарну ягнячу гуню.



Перший дик з'явився на стежці тільки тоді, коли за Дніпром устало сонце. Богдан пропустив його вільно. Се був молоденький ще дикунець і, певно, самітник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провів його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорі на нього чекають Вишата з Бориславом, і, за ловчим правилом, перший удар належить їм.

Кінь теж уздрів іклатого кабана й неспокійно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холці, й той угамувався. Дикун пішов обережно, не рохкаючи, й нюшив повітря довгим писком, але ловчі стояли за вітром, і кінський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущі, де сховався Вишата, й пішла далі, й Богдан удоволено всміхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславові.

В сю мить на стежку вихопився інший дикун, великий і кострубатий. Став, тихо рохнув і пішов далі. З гущавини з'явилося півтора десятка тварин — свиней і підсвинків. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо віддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишаті. Й коли свинячий ватажок наближався до того місця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг ніздрями повітря. Його не турбувало стадо вепрів попереду. Олень остерігався страшнішого. Та в повітрі не було ніяких бентежних запахів, крім неприємного свинячого, й олень пішов далі. Слідом за ним чотири олениці.

Богдан, погладивши свого сірого жеребчика й заспокоївши його, повільно підняв лук і заходився натягати тятиву. Поряд із матерями вибрикувало четвірко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бриніла, напнута до тріску, а він не знав, кого полювати. Блимнувши в бік Вишати, побачив, що стадо чорних диків уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стріла сполохає не тільки свиней, а й сторожких оленів.

І в сю мить на стежці з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний і великий оленчук, він ішов сам, тримаючись на поважній відстані од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрілу в його бік. Що буде, те й буде — він полюватиме сього самітника, якого, певно, прогнав зі свого стада старий олень.



Стадо пішло підтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, граційно несучи свої ще не дуже розгалужені роги. Богданові перехопило дух. Пускати стрілу зараз було ризиковане — могла не долетіти. Він у душі молився всім лісовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука від напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять кроків. Хоч десять... Лісовий душе Чугайстре, притримай руку Вишаті!..

Олень ступав і ступав, і в ту мить, коли Богдан цілився йому під ліву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав і жахав дик, певно, вражений кимось із хлопців, угорі на стежці знялася метушня й кувікання. Княжич пустив стрілу, коли тварина, знявшись на задні ноги, подалася навтьоки.

Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, олені, певно, майнули кудись в інший бік, Богдан і не помітив навіть у який. Він ударив жеребчика п'ятами й погнав слідом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.

Стежка спускалася вниз і вниз, кривуляючи між. кущів і старих берестів; молодий кінь біг із усіх сил, але не вмів ще обминати дерев, і Богдана раз у раз боляче стьобало гіллям по виду. Оленя він уздрів, коли вихопився з лісу в долину Либеді. В шиї рудого красеня таки стриміла коротка стріла. Олень здолав крутий берег і знову впірнув у хащі.

Жеребець зрозумів, за ким треба гнатись, й кинувся слідом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавині, й, перш ніж Богдан заглибився в ліс, поранена тварина вихопилася знову в річище. Богдан помчав услід. Олень тримався берега, й відстань між ним і ловчим ні збільшувалась, ні зменшувалась. Він тільки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущі та повалені дерева, що траплялися на дорозі.

Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, біг з усіх своїх молодих сил. Але про лук годі було й думати — стріла однаково б не долетіла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрілу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкості не зменшував.

Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можів Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег і пірнув у ліс. То було просто незбагненне — тварина мов стрибала по воді, й Богдан зопалу повернув теж до річки. Та кінь довго бив ногами піну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слід запався.

Богдан ще з півгодини гнав коня понад Либіддю, сподіваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либідь стала вужчати, вужчати, ділитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого від довгого бігу боки взялися милом, а ноги дрібно тремтіли.

Повернувшись до того місця, де олень пірнув у хащі, Богдан роззирнувся. Куди міг податися рогань зі стрілою в шиї? Так ні до чого й не додумавшись, продирався густою Дібровою, що облягала Київ із заходу.

Слідів ніяких не було, й княжич дав коневі волю. По якомусь часі жеребець вивів його на взлісся.

Натомлений гонитвою, жеребчик форкав і сіпав зубами повіддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук і треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бік, де за Щековою горою була Глибочиця.

Та до річки діставсь лише тоді, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що кругліла на полудневому всході. Розсідлав сірого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадібно, лише тоді почав пастися поблизу.

Богдан лежав під кущем верби. Страшенно хотілося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втік. Хлопець думав про вчорашню подію. Й між картинами запеклого бойовиська, між обличчями диких степовиків, яких до пуття й розгледіти не встиг, раз по раз напливали великі сині очі та чорні брови незнаної дівчини.

Власне, княжна Ясновида цілу ніч снилася йому, він лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утікав од неї, а вона за ним гналася, хотіла поцілувати, та він біг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так біжить, але не міг спинитися.

Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, після січі, поцілувала його просто в матері на очах. І стало так млосно й весело, що він схопився на рівні й хотів знову сідлати жеребця.

Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях після жахливої січі, плакав при ній, тій дивній дівчині, соромився дурних сліз, але нічого не міг із собою вдіяти.

Яка ж діва тепер на нього погляне?

Богдан ліг горілиць і непомітно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сірий стояв над ним і торкав губою за щоку. Хлопець підвівся й сів. Десь довгенько спав, бо тінь утекла, й тепер лежав під сонцем. Устав і заходився сідлати.

Щоб знову не продиратися лісом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великі шляхи — Соляний і Залозний. Поминувши перехрестя, він увійшов до вщелини між Щекавицею та Хоревицею й міцним містком, що витримав сьоголітню повінь, перебрався через Глибочицю. Відтак мав Соляний шлях довести його прямо домів, до Києвого.

Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Діброва, але просіка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром він здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвідчений між, помчав далі. Комонник був з лугарів, що стояли городами за Яропінню, Здвижем і Тетеревом, бо з-під кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сі коси лугарів прозивали косарями, чи навіть косаками.

В Києвому городі панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можі, малі бояри, домажиричі, вогнищани, нарочиті можі, тивуни, городяни, роби й челядники, — всі, хто жив у городі чи мав до нього якесь відношення. В княжому дворі, за високим гостроколом на найвищому пагорбі, теж в усі боки бігали челядники — з терема до клітей, і знову до терема, й до медуші, й скітниці, й до стаєнь та обори. Зустрівши на порозі дебелого Малка, Богдан сказав:

— Мати.

Малко вже давно навчився розуміти княжича й відповів:

— Княгиня в медуші сидить. Пощо є тобі?

Але княжич лише махнув рукою й побіг до підвалу, в якому зберігалися меди. Княгиня Рада з білявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої каді в більшу. Богдан, не чекавши, поки вона закінчить, підійшов і смикнув матір за рукав:

— Чуєте, віддайте мене заміж.

— Га? — здивувалась княгиня. — Як то заміж? — аж у долоні сплеснула регочучи.

— Заміж тільки дів оддають, — пояснила роба Гунда, білобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворі й досить вільно говорила мовою полян.

— Не тобі кажу! — огризнувся княжич, та обидві жінки весело реготали, й він люто зиркнув на них і вихопився сходинками з підвалу, нахвалюючись:

— Тоді я сам... я сам!..

Богдан побіг до терема, трохи не збив Малка, який і досі стовбичив на ґанку, й почав шарпати всі двері підряд, але, так нікого й не знайшовши в теремі, крім двох челядників, які не знати нащо шкребли дошки в сінях, знову підбіг до Малка.

— Де є?

Тивун сього разу не збагнув, що від нього вимагають, і перепитав:

— Хто?

— Хто, хто! — буркнув хлопець. — Вона!

— А-а, — здогадався тивун. — Там, за підклітями в садку.

Богдан, стрибнувши з високого ґанку, майнув за кліті, наставляні попід городським гостроколом. У сьому місці гострокіл вигинався і правив стіною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всі господарчі будівлі. Міцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дідинець князя від окольного міста й був маленькою твердинею в Києвому городі. Хлопець метнув до садка, що зеленів біля самісіньких воріт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сиділа на дерев'яному стільчику під яблунею. Тут-таки лежав на вкритій вовчим хутром лаві батько, князь Милодух.

Київського князя в городі ніхто не вважав господарем. Він уже років із десять хворів на тяжкий недуг, що не піддавався лікуванню жодним зіллям, рік у рік блід і худнув, був схожий на справжнього нава[1][1], проте Морана, всесильна богиня смерті, не відбирала в нього життя. Князь цілими днями вилежувався, взимку в теремі, влітку в садочку, розмовляв кволим голоском, і всім Києвим городом, та й не лише городом, а й цілим князівством, правила його діловита жона Рада.

Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тоді приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:

— Я б-беру тебе жоною!

Й хворий князь, і Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвінким сміхом, і Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:

— Чуєш?..

Княжна й досі реготала, хворий князь і собі кволо всміхався, й хлопець не знав, що й мовити.

— Малий ще єси, — впокоївшись, устала Ясновида. — Підрости трохи, тоді й веди собі жону.

Богдана мов ґедзь укусив. Він крикнув, і голос йому то басив, то зривався на півники:

— Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не зміг я там-тих степовиків? Зир туди! — Й він показав рукою на ворота, де й досі стриміла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. — Де б си була?

Та княжна й далі сміялася, чорнобрива й світлоока, й знову торочила:

— Підрости, княжичу, малий ще єси, малий...

Богданові хотілося підскочити й надавати їй ляпасів за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посміхався, тоді прибіг ще замурзаний Богданів братик Волод і заблискав на нього спідлоба, колупаючись у носі, Богданові забракло сил, він крутнувся й побіг за ворота. Й коли збігав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.

То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лісі навпроти гори Дитинки. Через сідло в нього був перекинений великий рудий олень зі ще молодими не розгілляченими рогами. Богдан одразу впізнав свого роганя — біля горлянки й досі стриміла його коротка важка стріла з білою лебедячою пір'їною на зарізі.

Непогамована лють збурилася в Богданові, й він кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сідла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець підіймався з пилюки, проскочив у ворота городця.

Не тямлячи себе від образи, Богдан побіг аж до Полудневих воріт, потому звернув у Хрещатий Яр, ізсунувсь осипом униз і, шаснувши в кущі ясно-зеленої ліщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гірко, плакав уголос, і в голосі снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тоді шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тільки тоді, коли про мене загомонить уся земля — й Полянська, й Деревська, й Сіврська, й цілий світ. Ось тоді вона побачить, із кого сміялася, нехай, нехай...

Так він пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Діброву, прийшли Борислав із Вишатою. Вони вже все знали й ні про що не запитували. Богдан розповів їм про свої плани.

— Пійдете зі мною?

Борислав розгублено відповів:

— А чого ж би й ніт.

Вишата ж тільки широко всміхнувся.

— Сього-таки вечора! — сказав Богдан.

Товариші зітхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. І хоч як було лячно, хлопці поклали на тому, що смерком викрадуть із княжих стаєнь коней, візьмуть зброю, оружжя та харчу — й у путь.

Та коли, діждавшись ночі, вивели й посідлали коней і збиралися дати дьору з городця, біля самих воріт із наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, він шаснув у садок. На лаві, де сьогодні вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак і намагався приборкати її. Страшенний здогад різонув Богдана по серці. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна відчайдушне боронилася й плакала, й хлопцеві знову засліпило вічі люттю. Він підскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кіску й потяг, аж у того з несподіванки голова заломилась назад.

Богдан з усього маху дав йому по пиці, той відскочив, і в темряві хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з піхов і дзвінко крикнув:

— Боронися! Клич своїх косацьких кумирів на підмогу!

Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричі схрестити мечі, й може, тому, що князь Джурдже випив надміру меду, а може, просто не розрахував своїх сил і спритності, та сталося так, що, відбивши Богданів меч, він готувався кинутись на знахабнілого отрока, однак лише болісно й якось наче здивовано застогнав і впав навколішки.

Богдан ошелешено позадкував і вдарився головою об яблуню, та в сю мить із мороку виринув Борислав і потяг його за собою. Вже коли підскочили до Полудневих воріт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею між одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, і Богдан упізнав у ньому голос Ясновиди.


8937974947678091.html
8937995424368739.html

8937974947678091.html
8937995424368739.html
    PR.RU™