Правовий режим земель особистого селянського господарства. 10 часть

Відповідно до ст. 4 Закону "Про тваринний світ" встановлюються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приватній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення1. До об'єктів тваринного світу місцевого значення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення.

Статті 16 та 17 Закону "Про тваринний світ" визначають фактичні ознаки розмежування загального та спеціального використання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування в межах, установлених законодавством обсягів безоплатного вилову — цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (пір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.

о спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання (за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природного середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах загального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності І не закріплені на праві спеціального використання іншим особам, здійснювати Інші види використання об'єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівноваги право спеціального використання об'єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в певні строки органами Мінприроди.

З точки зору аграрного права, цікавим є співвідношення приписів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у тому, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", суб'єкти аграрного права зобов'язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом "Про тваринний світ", знищення диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потребує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та комарі є об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу па їх спеціальне використання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним правилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можливість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноре-сурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об'єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону "Про тваринний світ", але має переважну юридичну силу перед ним, поза як він реально виконується на практиці і забезпечується юридичним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, поза-як суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю.





Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об'єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону України "Про тваринний світ" можливе перебування об'єктів тваринного світу в приватній власності суб'єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої за правом загального використання об'єктів тваринного світу. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охорони цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого поводження з тваринами право приватної власності на них може бути припинене.

Законодавство знає кілька правових режимів видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи видаються на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне використання об'єктів тваринного світу. Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне використання рибних ресурсів здійснюється органами

42. Правове регулювання лісокористування у сільському господарстві.

кремим видом природних комплексів ? ліс, оскільки лісове законодавство регулює сільськогосподарську діяльність у лісах. Важливим актом у цій царині є Лісовий кодекс (ЛК) України.

Стаття З ЛК так визначає поняття лісу: це — сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на довкілля. Як бачимо, ліс є природним комплексом, який охоплює землі, надра, води, атмосферне повітря, об'єкти рослинного й тваринного світу, інші природні компоненти у їх екологічних взаємозв'язках. Специфіка правового регулювання природних комплексів полягає в тому, що використання природних ресурсів у їх межах окрім відповідно земельного, гірничого, водного, атмосфероохоронного законодавства, законодавства про тваринний і рослинний світ регулюється також спеціальним законодавством про цей природний комплекс: у нашому випадку — лісовим. Ресурси лісу, будучи об'єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового законодавства.

Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за екологічним і господарським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогосподарські протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої — ліси, котрі поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і вимагає обмеження в їх межах господарської діяльності.

Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання лісових ресурсів. Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядку загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграрного права мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального використання лісових ресурсів користуються також положенням законодавчих актів про окремі види природних ресурсів, що входять до лісової екосистеми.

Умовою спеціального використання лісових ресурсів є отримання земельної ділянки лісового фонду в користування чи у власність. Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам. На праві спеціального використання лісових ресурсів можна: заготовляти деревину під час рубок головного лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові матеріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). Правовий режим спеціального лісокористування є похідним від правового режиму спеціального землекористування.

Щодо спеціального використання лісу на праві власності, то ЛК у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави. Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК. за якими земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держана може передавати у приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Оскільки право власності на земельну ділянку поширюється і на ліси, що на ній розташовані, суб'єкти аграрного права, які отримали від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у суб'єктів права приватної власності необмежену кількість земель лісового фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну правову силу. Отже, ліси в необмеженій кількості можуть перебувати у приватній власності суб'єктів аграрного права. Власність на ліси дає цим суб'єктам можливість здійснювати лісокористування, не отримуючи спеціальних дозволів за ЛК.

Якщо земельні ділянки лісового фонду передаються не у власність, а на праві постійного чи тимчасового землекористування (в тому числі оренди), то, окрім документів, що посвідчують право спеціального використання земельної ділянки лісового фонду (державний акт чи договір), треба отримати також і дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів. Відповідно до ст. 51 ЛК розрізняються 2 види таких дозволів: лісорубний квиток (ордер) і лісовий квиток. На відведених земельних ділянках лісового фонду можна використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.

Згідно з Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378, лісорубний квиток видається па рубку деревини і заготівлю живиці. Лісорубний квиток на рубки головного користування та заготівлю живиці видається на підставі встановлених лімітів лісокористування органами Державного комітету лісового господарства України. На інші рубки лісові квитки видаються державними лісогосподарськими підприємствами, що є постійними гтісокористувачами. Населення одержує від зазначених органів ордер на дрібний (до 10 куб. м) відпуск деревини на пні. Лісовий квиток видають державні лісогосподарські підприємства за рішенням місцевих рад для здійснення інших видів лісокористування.

На сільськогосподарські угіддя, передані для потреб лісового господарства, не поширюється дія лісового законодавства — вони

використовуються відповідно до загальних норм аграрного права. Побічна сільськогосподарська діяльність у лісах регулюється Порядком заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань в лісах України, затвердженим постановою Кабінет Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449. Зокрема, місця розміщення вуликів і пасік для бджільництва визначаються для суб'єктів аграрного права постійними лісокористувачами з урахуванням умов ведення лісового господарства та спеціального використання лісових ресурсів. На ділянках для розміщення вуликів і пасік дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється.

Для сінокосіння можна використовувати незаліснені зруби, галявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для заготівлі сіна можна користуватися міжряддями лісових культур, плантацій, зрідженими лісонасадженнями. Початком заготівлі сіна на природних злакових травостоях є фаза колосіння, а бобових трав — фаза бутонізації — початок цвітіння. У разі наявності у травостої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визначається за погодженням з органом Мінприроди; термін сінокосіння — в лісовому квитку.

Випасання худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає цим землям шкоди. Місця та термін випасання худоби визначаються в лісовому квитку. Випасання худоби в лісах з використанням собак або без пастуха (крім огороджених ділянок чи на прив'язі) забороняється. Власники худоби зобов'язані дотримуватися вказівок постійних лісокористувачів щодо порядку її випасання.

Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи, при чому на одній і тій самій площі — не частіше одного разу на 5 років. Збирання лісової підстилки забороняється на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де ґрунти піддаються ерозії, та в місцях масового розмноження грибів. Терміни збирання лісової підстилки і заготівлі очерету- визначаються в лісовому квитку.

Спеціальне використання лісових ресурсів для сільськогосподарської діяльності, крім розміщення пасік, передбачає сплату збору за спеціальне використання лісових ресурсів. Розмір збору визначається відповідно до встановлених лімітів І такс на деревину. Порядок його сплати регулюється Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

43. Понятгя та особливості юридичної відповідальності за порушення аграрного законодавства.

Під юридичною відповідальністю розуміється державний при­мус до виконання вимог, передбачених законодавством, охоронне правовідношення, в якому порушник зобов'язаний відповідати за свої винні вчинки. Найчастіше вона настає через негативні наслід­ки вчинених правопорушень. В аграрному праві відповідальність являє собою комплексний правовий інститут, який охоплює сукуп­ність юридичних норм, що закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів за порушення в сільськогосподарському ви­робництві. Види й засоби відповідальності порушників норм аграр­ного законодавства склалися в традиційних галузях права. Вони мають міжгалузеву або загальноправову сферу дії, тому їх активно застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки.

Об'єктом відповідальності є винне порушення юридичних при­писів, що регулюють здійснення виробничо - господарської й іншої діяльності сільськогосподарських підприємств та їхніх об'єднань. Визначаючи види й заходи відповідальності, законодавство бере до уваги специфіку функціонування сільськогосподарського вироб­ництва, умови життя й побуту працівників села.

Результати виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських товаровиробників багато в чому залежать від правильно­го врахування кліматичних, погодних, природних та біологічних факторів, раціонального використання природних ресурсів, їх за­ощадження й забезпечення відтворення. Вплив зазначених факто­рів на результати та обсяг виробництва сільськогосподарських продуктів важливо мати на увазі під час визначення характеру пра­вопорушення, встановленні ступеня вини працівника сільського господарства в правопорушенні, визначенні розмірів збитків, за­працівника сільськогосподарського підприємства, якібудь-я кого кретних умов, за яких вчинено правопорушення. Наприклад, на працівника сільськогосподарського підприємства, як і будь-якого іншого, не можна покладати відповідальність за збитки, які мо­жуть бути віднесені до категорії нормального виробничо-господар­ського ризику. За ст. 130 КЗпП, на працівника не можна поклада­ти відповідальність також за не одержані підприємством доходи і за шкоду, заподіяну працівником, який діяв у стані крайньої не­обхідності.

Органи сільськогосподарських підприємств не мають права са­мостійно визначати заходи юридичної відповідальності, але в уста­новленому законом порядку застосовують їх як засіб зміцнення за­конності в сільському господарстві.

Найчастіше порушення в сільськогосподарському виробництві виникають внаслідок порушення передбачених заборон. У чинно­му законодавстві встановлено такі види юридичної відповідальнос­ті за вчинені правопорушення: дисциплінарна, матеріальна, майно­ва, адміністративна, кримінальна. Ця класифікація характеризує в основному юридичний метод, заходи і процесуальний порядок дії на порушників законодавства. Можна погодитися з думкою деяких учених, що вона, незважаючи на свою поширеність, не має під со­бою наукової основи, тому що побудована із врахуванням різнорід­них ознак: міжгалузевих, галузевих та внутрішньогалузевих .

У літературі зустрічаються пропозиції про поділ відповідальнос­ті на економічну, еколого-правову, земельно-правову та інші види (В. В. Петров, Б. В. Єрофєєв, Є. П. Губін). Слушною є думка, що кожній галузі права має відповідати притаманна їй юридична від­повідальність. Але це навряд чи можливо. Адже в більшості галузей права, як правило, відсутні властиві тільки одній із них санкції або заходи впливу на правопорушника. Ці заходи і санкції мають уні­фікований характер (штраф, відшкодування шкоди) і застосову­ються як в одній, так і в інших галузях права.

Види юридичної відповідальності можна розглядати не тільки за галузевою ознакою. З неправомірних діянь, що суперечать нормам аграрного законодавства, найбільш важливими і характерними є: екологічні правопорушення (порушення приписів про поліпшення сільськогосподарських земель, охорону ґрунтів та інших природних ресурсів, що використовуються в сільському господарстві); пору­шення організаційних основ і правил ведення сільськогосподар­ського виробництва (недодержання правил внутрішнього розпо­рядку, ветеринарних правил обслуговування тварин, правил і норм техніки безпеки та виробничої санітарії, охорони здоров'я праців­ників сільськогосподарських підприємств); заподіяння збитків майну сільськогосподарських підприємств.

За суб'єктами відповідальності можна розрізняти індивідуальну й колективну відповідальність, за органами застосування — судову й адміністративну. Суб'єктами відповідальності за порушення аг­рарного законодавства є: громадяни, що ведуть фермерське госпо­дарство, власники особистих селянських господарств, інші праців­ники сільськогосподарського виробництва, а також сільськогоспо­дарські організації (підприємства, кооперативи, товариства тощо), основним видом діяльності яких є виробництво і реалізація сіль­ськогосподарської продукції.

Правопорушення, що їх вчиняють ці суб'єкти, є неоднорідни­ми. Одні з них мають яскраво виражений аграрно-правовий, інші складніший характер, зокрема можуть бути одночасно порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права. Отже, зміцнення правопорядку в сільськогосподарському виробництві (господарське використання земельних ділянок, захист майнових та інших прав сільськогосподарських товаровиробників, охорона соціальних прав сільських мешканців) забезпечується не тільки нормами аграрного законодавства, але й заходами, що містяться в нормах цивільного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального законодавства. Втім, застосування відповідних захо­дів та санкцій відбувається за вчинення аграрних правопорушень, тобто проступків, що порушують вимоги аграрного законодавства, яке бере до уваги особливості розвитку агропромислового ком­плексу взагалі й сільського господарства зокрема. Врахування цих особливостей додає заходам кримінальної, адміністративної, май­нової, матеріальної та іншим видам відповідальності аграрного ас­пекту, що спричиняє втрату ними свого галузевого характеру та зу­мовлює набуття міжгалузевого, загальноправового значення.

44. Дисциплінарна відповідальність працівників, зайнятих в аграрному виробництві.

Дисциплінарна відповідальність членів сільськогосподарських організацій і осіб, що працюють за трудовими договорами, уста­новлена чинним законодавством про працю й аграрним законо­давством за ті або інші порушення організації праці, правил внут­рішнього розпорядку й безпечної роботи. За порушення трудової дисципліни в ст. 147 КЗпП заходами дисциплінарного стягнення визначено догану та звільнення.

Накладаючи дисциплінарні стягнення, потрібно зважати на тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких його вчинено, оцінку попередньої роботи та поведінки працівника. Щоб наклас­ти стягнення, треба витребувати пояснення від порушника трудо­вої дисципліни. Дисциплінарне стягнення накладається безпосе­редньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або пере­бування його у відпустці. Стягнення не може бути накладене піз­ніше 6 місяців із дня вчинення проступку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржене в установленому порядку. Такими є загальні правила накладання дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни, передбачені КЗпП, що застосову­ються однаково в різних галузях економіки і для всіх, хто працює за трудовими договорами, в тому числі й в сільськогосподарських організаціях. Втім, існують і певні особливості дисциплінарної від­повідальності працівників сільськогосподарських підприємств.

Наприклад, у фермерському господарстві трудова діяльність здійснюється на основі саморегулювання. У Законі від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" містяться лише принципо­ві положення про працю в селянському господарстві, а члени цьо­го господарства самостійно визначають і регламентують свої трудо­ві відносини, розробляючи правила внутрішнього трудового розпо­рядку свого господарства, в яких можуть визначати також заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. Орієнтиром для цих господарств можуть слугувати приписи про дисциплінарну від­повідальність, що діють у державних сільськогосподарських під­приємствах або сільськогосподарських кооперативах. За принципа­ми саморегулювання здійснюється трудова діяльність у особистому селянському господарстві відповідно до Закону від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство", оскільки члени особистих селянських господарств належать до категорії зайнятого населення, якщо робота в цьому господарстві для них є основною. При цьому слід враховувати, що особисте селянське господарство не користу­ється правами юридичної особи, а ведення такого господарства не є підприємницькою діяльністю.

У сільськогосподарських кооперативах дисциплінарні відноси­ни регламентуються насамперед статутними нормами. Член такого кооперативу зобов'язаний дотримуватися статуту, виконувати свої обов'язки перед господарством, сумлінно працювати, дотримувати­ся трудової, виробничої, технологічної, санітарної дисципліни і правил техніки безпеки. У разі невиконання чи неналежного вико­нання обов'язків, покладених на нього, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу й законом, відповідно до ч. 2 ст. 166 ЦК, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів. Цим правилом охоп­люються випадки порушення дисципліни, статуту кооперативу, правил внутрішнього розпорядку тощо. Виключення з кооперати­ву, за загальним правилом, провадиться після застосування до по­рушників інших заходів стягнення.

Особи, що працюють у фермерських господарствах, сільсько­господарських кооперативах, інших сільськогосподарських об'єд­наннях за трудовими договорами, притягуються до дисциплінарної відповідальності за правилами КЗпП, які поширюється на всіх пра­цівників. Спори про підстави та законність застосування заходів дисциплінарної відповідальності в сільськогосподарських організа­ціях вирішуються в порядку, встановленому законодавством для вирішення трудових спорів.

45. Матеріальна відповідальність робітників аграрних підприємств.

Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним трудових обов'язків, є самостійним видом юридичної відповідаль­ності, що регулюється нормами трудового законодавства й інши­ми нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб'єктом, який зобов'язаний компенсувати її в розмірах, установлених законодавством. Суб'єктами матеріаль­ної відповідальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною, господарством, ро­ботодавцем.

Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор­мативно-правовими актами. Так, за Законом України "Про фер­мерське господарство", трудові відносини у фермерському госпо­дарстві визначаються і регулюються членами господарства. Поря­док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму госпо­дарству, Закон не містить.

Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо­дарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува­жується, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну пра­цівником підприємству, установі, організації при виконанні трудо­вих обов'язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини.

Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законо­давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра­цівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права, звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної праців­ником під час виконання ним своїх трудових обов'язків, врахову­ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп­рипустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов'язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна.

Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою.

В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою до­віреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кри­мінальному порядку; шкоду завдано працівником, який був у нет­верезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструмен­тів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові підприємством, установою, організа­цією в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподія­ну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов'яз­ків; службова особа винна в незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, устано­ви, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній випла­ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер­жавний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають заборгованості перед цим під­приємством .

Повну матеріальну відповідальність працівників сільського гос­подарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення роз­міру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей . Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі роз­крадання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупі­вельними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди.

Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", має ви­ходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, ін­декси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.

Органами управління в господарствах може бути дозволено осо­бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплати­ли її вартість.


8694852869327449.html
8694892987170748.html

8694852869327449.html
8694892987170748.html
    PR.RU™